Правочин

«Правочин» є терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 1920-1930-х років та застосований в новому Цивільному кодексі України, в якому йому відведено окрему главу. Раніше в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов’язки учасників цивільних правовідносин (статті11, 202 ЦК).

Правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) - вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочин завжди має цільову спрямованість на досягнення певного правового результату, що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов’язків. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Спрямованість волі дозволяє відмежувати правочини від юридичних вчинків, які також мають вольовий характер, але не мають мети, спрямованої на досягнення відповідних юридичних наслідків(наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва).

Залежно від кількості осіб, що виражають свою волю (сторін правочину), та спрямованості їх волі вони розподіляються на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Диференціація правочинів на вказані різновиди охоплює всі їх можливі прояви.

- Односторонній правочин – це дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. До односторонніх правочинів, зокрема, належать видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди.

- Двосторонній правочин - це погоджена дія двох сторін. Так і правочини іменуються договорами (наприклад, договір купівлі-продажу, найму, дарування, управління майном тощо).

- Багатосторонній правочин – це є різновидом договору, в якому щонайменше дві сторони. Відтак, як і двосторонній правочин,укладати багатосторонній правочин можуть дві сторони, але ці два види правочинів принципово відрізняються насамперед спрямованістю вираження волі їх сторін. Усі сторони багатостороннього правочину (навіть якщо їх дві) прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін двостороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. Оскільки у багатосторонніх правочинах досягнення їх мети можливе шляхом здійснення сторонами спільних дій, це відбувається для кожної з них практично однаковою мірою. Прикладами багатосторонніх правочинів є договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, про спільну діяльність, простого товариства. Так, шляхом укладення власниками сусідніх земельних ділянок договору про спільну діяльність щодо пробивання свердловини всі вони отримують можливість задоволення власних потреб з користування водою. При заснуванні господарського товариства з укладенням відповідного договору, який є багатостороннім правочином за своєю сутністю, всі засновники набувають прав участі у цьому товаристві.

Ще однією класифікацію, яка охоплює всі можливі різновиди правочинів, є їх поділ , залежно від впливу підстави правочину на його дійсність, на каузальні (від лат. causa — підстава , мета ) та абстрактні (від лат. abstrahere — відривати, відділяти)

Каузальними є правочини , для дійсності яких необхідна наявність певної підстави. Каузальними є більшість правочинів, урегульованих цивільним законодавством, зокрема купівлі-продажу, дарування, найму, комісії та ін. У випадку відсутності або незаконності підстави можливо визнання відповідного правочину недійсним.

Абстрактними є правочини , дійсність яких не залежить від їх підстави. До абстрактних правочинів належить, зокрема, видача векселя, гарантії, відступлення права вимоги . Цим правочинам не властивий правовий зв’язок поміж підставами їх вчинення та їх дійсністю, хоча не можна стверджувати про відсутність такого зв’язку взагалі. Втім він не має такого значення, як у каузальних правочинах. Фактично підстава абстрактного правочину залишається «прихованою» для того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину , оскільки це може вплинути на стабільність цивільного обороту через порушення тих функцій , які виконують у ньому абстрактні правочини. Абстрактні правочини є привабливими для цивільного обороту внаслідок незалежності дійсності правочинів від їх підстав .

Наступною класифікацією правочинів, залежно від моменту виникнення (зміни або припинення) прав та обов’язків сторін, є їх поділ на звичайні (безумовні) та умовні.

Звичайним вважається правочин, права та обов’язки в якому виникають, змінюються або припиняються з моменту його вчинення. Як правило, більшість правочинів, що вчинюються у цивільному обороті, є безумовними.

У свою чергу, умовним є правочин, у якому виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків залежить від настання або ненастання певної обставини, яка не повинна бути істотною умовою правочину, тобто має бути його випадковим елементом. Можливість вчинення таких правочинів передбачена ст. 212 ЦК.

Залежно від наявності (відсутності) у двосторонніх правочинах зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій стороні вони поділяються на оплатні та безоплатні.

Оплатним є правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий же зустрічний обов’язок іншої сторони. Відповідно безоплатним слід вважати такий правочин, у якому відсутній обов’язок вчинити дію з надання певного блага іншій стороні.

Залежно від моменту, з якого дво- чи багатосторонній правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальним (від лат. consensus - згода) буде правочин, який вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі. Істотними згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК є умови: а) про предмет правочину; б) що визнані такими законом або іншими актами цивільного законодавства; в) що необхідні для правочинів певного виду; г) щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. До консенсуальних правочинів, зокрема, належать договори купівлі - продажу, найму, підряду та ін. Передача речі або ж вчинення іншої дії у консенсуальних правочинах характеризує процес їх виконання.

Відповідно реальним (від лат. res - річ) вважається правочин, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для вчинення реального правочину необхідна наявність двох юридичних фактів: а) досягнення згоди поміж його сторонами стосовно істотних умов; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. Зокрема, реальними правочинами є договір страхування, банківського вкладу, позики.

Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести:

• Законність змісту правочину.
• Здатність суб’єкта правочину до його вчинення.
• Вільне волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі.
• Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону.
• Спрямованість правочину на настання правових наслідків.
• Захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних осіб.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою зацікавленою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Недійсними можуть бути визнані правочини, які вчиняли:

• Неповнолітні, які не досягли 14 років, крім дрібних побутових правочинів (ст. 31 ЦКУ);
• Недієздатні громадяни;
• Неповнолітні віком від 14 до 18 років, які уклали правочин без згоди батьків або піклувальника;
• Обмежені у дієздатності повнолітні особи, які уклали правочин без згоди піклувальника.

Автор: Денис Іванов