Роль комуністичної партії у становлені політичної системи КНР. Роль коммунистической партии в становлении политической системы КНР

Створена 1921 року КПК сьогодні є правлячою, хоча функціонують іще низка партій і груп, які беруть участь у політичному житті. Усередині КПК постійно ведеться робота за «всебічне упорядкування стилю партії і партійних організацій», головна мета якої в тому, щоб «розвінчувати й долати всередині партії серйозні прояви ідеологічної нестійкості, нездорового стилю та організаційної засміченості» (зі статуту КПК, прийнятого на XII з’їзді) [10].

Загалом Комуністична партія встановила свою владу над нацією, поваливши персоналістський режим Гоміндана: таким чином, авторитарне володарювання, засноване на культі особи Чан Кайші, було трансформовано в елітистську мобілізаційну політичну систему. Революційні лідери Китаю 50-х років, уособлюючи харизматичний тип революційних вождів, виробили ідейно-політичні та організаційні механізми мобілізації мас на протистояння бюрократичній авторитарній системі і формування нового революційного режиму влади.

Поставлені цілі забезпечувалися політичними й економічними засобами їх досягнення. У результаті цієї діяльності в Китаї 50–60-х років було закладено основи нової елітистської мобілізаційної системи, що вже цілком відповідала комуністичній добі. Фактично в країні було встановлено режим необмеженого тоталітарного панування під керівництвом КПК. Мао Цзедун, лідер КПК, відігравав роль безумовного харизматичного лідера — соціалістичного «пророка», ідеолога-просвітителя, поета-мрійника, воєначальника та «архітектора» суспільства, що трансформується, об’єднавши своїх прихильників заради створення нової політичної системи. У політичному житті країни панувало ідеологічне, економічне та фізичне насильство; водночас наступ Мао на партійну бюрократію заважав чіткому розмежуванню функцій партії й уряду, а фракційні сутички за політичне верховенство заводили політику в патову ситуацію. У результаті цієї політичної мобілізації, що проводилася під час «культурної революції», процеси активної політики стали сповільнюватися, а поширення репресій деморалізувало людей, позбавляючи їх почуття особистої безпеки і доступу до інформації. Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. виникли прагнення і необхідність встановлення більш стабільної політичної системи. Історичний контраст між Китаєм епохи «великої пролетарської культурної революції» (1966–1976 рр.) і Китаєм періоду Ден Сяопіна (1978–1993 рр.) слугує ілюстрацією чергового переходу країни від елітистської мобілізаційної до бюрократично-авторитарної політичної системи нової доби [ 8, с. 107].

У розвитку матеріальної бази країни було зроблено акцент на тезі про «чотири модернізації»:

1. увагу акцентовано на перетвореннях в аграрному секторі, де зосереджувалися найбідніші верстви населення ;

2. акумульовано значні кошти для розвитку місцевої промисловості;

3. нова фінансова та грошово-кредитної політика;

4. встановлена оборонна модернізація[ 10].

Кінець 1980-х став епохою демократизації, коли один за одним падали диктаторські режими. Світовий політичний досвід (найбільш характерний у випадку з Чилі, Бразилією, Республікою Корея та Тайванем) свідчив, що репресивні режими, проводячи ліберальні економічні реформи закладали під себе, таким чином, міну сповільненої дії. Поява нових соціальних економічно активних та добре освічених груп, інформаційна глобалізація, розширення контактів між суспільствами призводили до т.зв. “охолодження” диктатур і, згодом, до їхньої руйнації. Але у випадку з Китаєм на сьогодні можна говорити про інший парадокс – вдалі економічні реформи та капіталізація китайського соціуму, поява нової категорії т. зв. “червоних капіталістів”, збільшення середнього класу загалом не позначилися на позиціях КПК в суспільстві.

Создана в 1921 году КПК сегодня является правящей, хотя функционируют еще ряд партий и групп, которые участвуют в политической жизни. Внутри КПК постоянно ведется работа по «всестороннее упорядочение стиля в партии и партийных организаций», главная цель которой в том, чтобы «разоблачать и преодолевать внутри партии серьезные проявления идеологической неустойчивости, нездорового стиля и организационной засоренности» (из устава КПК, принятого на XII съезде) [10].

В целом Коммунистическая партия установила свою власть над нацией, повалив персоналістський режим Гоминдана: таким образом, авторитарное правление, основанное на культе личности Чан Кайши, было трансформировано в елітистську мобилизационную политическую систему. Революционные лидеры Китая 50-х годов, олицетворяя харизматичный тип революционных вождей, произвели идейно-политические и организационные механизмы мобилизации масс на противостояние бюрократической авторитарной системе и формирование нового революционного режима власти.

Поставленные цели обеспечивались политическими и экономическими средствами их достижения. В результате этой деятельности в Китае 50-60-х годов были заложены основы новой елітистської мобилизационной системы, что уже вполне соответствовала коммунистической эпохе. Фактически в стране был установлен режим неограниченного тоталитарного господства под руководством КПК. Мао Цзэдун, лидер КПК, играл роль безусловного харизматичного лидера - социалистического «пророка», идеолога-просветителя, поэта-мечтателя, военачальника и «архитектора» трансформирующегося общества, объединив своих сторонников ради создания новой политической системы. В политической жизни страны царило идеологическое, экономическое и физическое насилие; в то же время наступление Мао на партийную бюрократию мешал четкому разграничению функций партии и правительства, а фракционные столкновения за политическое верховенство заводили политику в патовую ситуацию. В результате этой политической мобилизации, проводившейся во время «культурной революции», процессы активной политики стали замедляться, а распространение репрессий деморализовало людей, лишая их чувства личной безопасности и доступа к информации. После смерти Мао Цзэдуна в 1976 г. возникли стремление и необходимость установления более стабильной политической системы. Исторический контраст между Китаем эпохи «великой пролетарской культурной революции» (1966-1976 гг.) и Китаем периода Дэн Сяопина (1978-1993 гг.) служит иллюстрацией очередного перехода страны от елітистської мобилизационной к бюрократически-авторитарной политической системы новой эпохи [ 8, с. 107].

В развитии материальной базы страны был сделан акцент на тезисе о «четыре модернизации»:

1. внимание акцентировано на преобразованиях в аграрном секторе, где сосредоточены самые бедные слои населения ;

2. аккумулированы значительные средства для развития местной промышленности;

3. новая финансовая и денежно-кредитной политика;

4. установлена оборонительная модернизация[ 10].

Конец 1980-х стал эпохой демократизации, когда один за одним падали диктаторские режимы. Мировой политический опыт (наиболее характерный в случае с Чили, Бразилией, Республикой Корея и Тайванем) свидетельствовал, что репрессивные режимы, проводя либеральные экономические реформы закладывали под себя, таким образом, мину замедленного действия. Появление новых социальных экономически активных и хорошо образованных групп, информационная глобализация, расширение контактов между обществами приводили к т.н. “охлаждение” диктатур и, впоследствии, к их разрушению. Но в случае с Китаем на сегодня можно говорить о другой парадокс - удачные экономические реформы и капитализация китайского социума, появление новой категории т. н. “красных капиталистов”, увеличение среднего класса в целом не сказались на позициях КПК в обществе.

Зміни в господарстві є результатом утвердження нового способу мислення правлячої еліти, що, в свою чергу, пов’язано з якісними змінами останньої. За роки існування КНР Компартія Китаю зазнала чотирьох ротацій партійного керівництва. Загалом таку еволюцію дослідники окреслюють як перехід влади від ідеологів до технологів, або ж технократів [11, с.119]

Китай, разом із тим, можна назвати однопартійною країною лише з точки зору особливого статусу КПК. Разом і Компартією в країні діють ще вісім політичних партій, загальна чисельність яких трохи більше за 600 тис. Ці партії були створені ще в середині 1940-х рр. Їх не можна назвати опозиційними, адже понад 8 тис. їхніх членів посідають керівні посади у владі або органах юстиції [ 11, с. 120]

На мій погляд ці партії діють лише як пропаганда. Комуністична партія таким чином створює ілюзію політичною багатоманітності, плюралізму думок, прийняття важливих рішень шляхом політичного консенсусу, де так звана « керована багатопартійність» спрямовується на послаблення опору всередині країни та зовні.

Отже, в сучасних умовах функції КПК як хранителя офіційних догм вдало доповнюються реформаторськими діями, що демонструє значну пристосованість до нової суспільно-політичної та економічної ситуації в Китаї. Компартія є швидше партією реформ, партією політичної та економічної еліти. Її апарат, використовуючи державний ресурс, забезпечує контроль над суспільством, керованість процесів реформування. В зв’язку з цим не варто потрапляти в пастку термінів чи пропагандистський словосполучень, звертаючи особливу увагу на присутність термінів “соціалізм” чи “комунізм”. Американський дослідник М.Хант в цьому плані зазначає, що взагалі, поняття “ідеологія” є більш широким та глибшим, аніж те, що ми маємо на увазі під “формальною ідеологією”, яка використовується керівництвом країни. Тому, зокрема, для подальшого продовження дискусії стосовно ідеологічної ідентифікації КПК, на його думку, варто вийти за рамки усталених словникових понять про ідеологію а звернути увагу на еволюцію політичної фразеології [ 11 с. 122].

Доречно визначимо кілька взаємопов’язаних функцій, які можуть відповідати новому місцю та ролі КПК в рамках поєднання трьох начал: держава – суспільство – партія (партії).

Здійснення вищої політичної влади. КПК в своїй діяльності слідує “Чотирьом основним принципам” Ден Сяопіна, що стали політичним заповітом для наступних поколінь (дотримання соціалістичного шляху, принципу демократичної диктатури народу, лідерство Комуністичної партії та розвиток марксизму-ленінізму й ідей Мао Цзедуна). Компартія Китаю залишається своєрідною надбудовою та нервом державного механізму країни.

Координуюча. Партійне керівництво, як свідчать доповнення до статуту та практика між партійного співробітництва прагне тримати руку на пульсі думок та настроїв всіх прошарків населення, особливо інтелігенції та бізнес-еліт.

Мобілізаційна. Як пропагандистськими, так і організаційними методами КПК намагається забезпечити більшу керованість ідеологічно-політичними процесами. Це пов’язане з такою особливістю китайського менталітету, як звичкою жити в рамках певних ідеологом, або ідеологічних настанов, що дозволяє забезпечувати ідейну монолітність і, відповідно, більшу соціальну керованість.

Реформаторська. Якщо гіпотетично уявити КНР країною реально багатопартійною, демократичною, то чи не матиме це одним із наслідків гальмування реформ, про що неодноразово застерігав Ден Сяопін.? Досвід, зокрема, Тайваню дає дві взаємодоповнюючі відповіді. Політична боротьба, звичайно відволікає значні сили політичної еліти від розв’язання нагальних державних завдань. Політичні партії, борючись за владу значною мірою діють у власних прагматичних інтересах. Але оскільки в попередню гоміньданівську епоху на острові було проведено економічні реформи і створено передумови для стійкого зростання власне сама економіка залишається сферою якоюсь мірою автономною, куди втручання з боку держави не є дуже істотним. Для Китаю процес реформ є незворотним але важливо, щоби він був і надалі стадіальним та керованим.

Презентаційна. Офіційне вживання таких термінів, як “соціалізм з китайською специфікою”, “комунізм” разом з “демократія” слугує виразником швидше не ідеологічного обличчя країни, а має підкреслювати особливу ідентичність, унікальність китайської держави. І дійсно, китайський спочатку експеримент з прищеплення капіталізму на ґрунті соціалістичної країни вже став “китайською моделлю” реформ, яка передбачає, зокрема, жорсткі засоби саме політичного контролю та управління суспільством [ 11, с.122-123].

Изменения в хозяйстве является результатом утверждения нового образа мышления правящей элиты, что, в свою очередь, связано с качественными изменениями последней. За годы существования КНР Компартия Китая потерпела четыре ротации партийного руководства. В целом такую эволюцию исследователи определяют как переход власти от идеологов до технологов, или же технократов [11, с.119]

Китай, вместе с тем, можно назвать однопартийной страной лишь с точки зрения особого статуса УПК. Вместе и Компартией в стране действуют еще восемь политических партий, общая численность которых чуть больше 600 тыс. Эти партии были созданы еще в середине 1940-х гг. Их нельзя назвать оппозиционными, ведь свыше 8 тыс. их членов занимают руководящие посты во власти или органах юстиции [ 11, с. 120]

На мой взгляд эти партии действуют только как пропаганда. Коммунистическая партия таким образом создает иллюзию политической многообразия, плюрализма мнений, принятия важных решений путем политического консенсуса, где так называемая « управляемая многопартийность» направляется на ослабление сопротивления внутри страны и снаружи.

Следовательно, в современных условиях функции КПК как хранителя официальных догм удачно дополняются реформаторскими действиями, что демонстрирует значительную приспособляемость к новой общественно-политической и экономической ситуации в Китае. Компартия является скорее партией реформ, партией политической и экономической элиты. Ее аппарат, используя государственный ресурс, обеспечивает контроль над обществом, управляемость процессов реформирования. В связи с этим не стоит попадать в ловушку терминов или пропагандистский словосочетаний, обращая особое внимание на присутствие терминов “социализм” или “коммунизм”. Американский исследователь М.Хант в этом плане отмечает, что вообще, понятие “идеология” является более широким и более глубоким, чем то, что мы подразумеваем под “формальной идеологией”, которая используется руководством страны. Поэтому, в частности, для дальнейшего продолжения дискуссии относительно идеологической идентификации УПК, по его мнению, стоит выйти за рамки устоявшихся словарных понятий об идеологии а обратить внимание на эволюцию политической фразеологии [ 11 с. 122].

Уместно определим несколько взаимосвязанных функций, которые могут соответствовать новому месту и роли КПК в рамках сочетание трех начал: государство - общество - партия (партии).

Осуществление высшей политической власти. КПК в своей деятельности следует “Четырем основным принципам” Дэн Сяопина стали политическим завещанием для следующих поколений (соблюдение социалистического пути, принципа демократической диктатуры народа, лидерство Коммунистической партии и развитие марксизма-ленинизма и идей Мао Цзэдуна). Компартия Китая остается своеобразной надстройкой и нервом государственного механизма страны.

Координирующая. Партийное руководство, как свидетельствуют дополнения к уставу и практика между партийного сотрудничества стремится держать руку на пульсе мнений и настроений всех слоев населения, особенно интеллигенции и бизнес-элит.

Мобилизационная. Как пропагандистских, так и организационными методами КПК пытается обеспечить большую управляемость идеологически-политическими процессами. Это связано с такой особенностью китайского менталитета, как привычкой жить в рамках определенных идеологом, или идеологических установок, что позволяет обеспечивать идейную монолитность и, соответственно, большую социальную управляемость.

Реформаторская. Если гипотетически представить КНР страной реально многопартийной, демократической, то не будет ли это одним из последствий торможения реформ, о чем неоднократно предостерегал Дэн Сяопин.? Опыт, в частности, Тайваня дает две взаимодополняющие ответы. Политическая борьба, конечно отвлекает значительные силы политической элиты от решения насущных государственных задач. Политические партии, борясь за власть в значительной мере действуют в собственных прагматических интересах. Но поскольку в предыдущую гоміньданівську эпоху на острове были проведены экономические реформы и созданы предпосылки для устойчивого роста собственно сама экономика остается сферой в какой-то степени автономной, куда вмешательства со стороны государства не является очень существенным. Для Китая процесс реформ необратим но важно, чтобы он был и дальше стадіальним и управляемым.

Презентационная. Официальное употребление таких терминов, как “социализм с китайской спецификой”, “коммунизм” вместе с “демократия” служит выразителем скорее не идеологического лица страны, а должен подчеркивать особую идентичность, уникальность китайского государства. И действительно, китайский сначала эксперимент с привитие капитализма на почве социалистической страны уже стал “китайской модели” реформ, которая предусматривает, в частности, жесткие средства именно политического контроля и управления обществом [ 11, с.122-123].

Зараз Китайська Народна Республіка — держава, що посідає перше місце у світі за чисельністю населення (понад 1,2 млрд громадян), третє — за розмірами території після Росії та Канади (9,6 млн кв. км) і друге — за обсягом ВВП (після США). Невід’ємною частиною Китаю є острів Тайвань — територія, де склалася інша політична система [ 8, с. 109 ].

Політика КНР по відношенню до Тайваню закріплюється в конституційних формулюваннях, визначальних Тайвань як "частина священної території Китайської Народної Республіки ". Воз’єднання Тайваню з континентальною частиною Китаю визначається як найважливіше загальнонаціональне завдання , як "священний обов'язок всього китайського народу ".

Важливе місце займає закріплення основ зовнішньої політики китайської держави (бо "майбутнє Китаю тісно пов'язано з майбутнім всього світу ") і її п'яти основних принципів: взаємного поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один друга, рівності і взаємної вигоди, мирного співіснування. Разом з тим Конституція відображає специфіку зовнішньої політики КНР як держави соціалістичного типу: Китай "... рішуче виступає проти імперіалізму, гегемонізму і колонізації; зміцнює співпрацю з народами різних країн світу; підтримує справедливу боротьбу пригноблених націй і країн, що розвиваються ... " Конституційне закріплення отримала відкрита зовнішньо-економічна політика китайської держави, спрямована на широке залучення іноземного капіталу в економіку країни. У цьому зв'язку ст. 18 Конституції говорить про "дозволи" іноземним підприємствам та іншим іноземним господарським організаціям вкладати свої капітали в китайську економіку і здійснювати з китайськими підприємствами та іншими господарськими організаціями економічне співробітництво. В наш те час в Китаї широко практикується створення різного ного типу спільних підприємств за участю іноземних інвестицій а також підприємств, заснованих цілком іноземною капіталі. При цьому гарантується охорона і захист з боку китайської держави законних прав та інтересів як іноземних підприємств та інших іноземних господарських організацій, так і змішаних підприємств. Ця ж глава Конституції містить важливі положення, що стосуються захисту законних прав та інтересів іноземців, що знаходяться в КНР, і про наданні політичного притулку особам, що емігрував через політичні переконання (ст. 32) [9, c. 611]

Сучасний період визначається в Конституції Китаю як «початкова стадія будівництва соціалізму» (преамбула), а китайське суспільство — як таке, що відповідає соціалістичному ладу. Водночас у ній говориться про «соціалізм із китайською специфікою», «соціалізм у модернізованому вигляді» (поправки до Конституції, прийняті в 1993 р.). Конституція захищає соціалістичний характер політичної системи і забороняє будь-яким організаціям порушувати основи цього політичного ладу. В Китаї допускається різноманіття форм власності, але соціалістична (державна і колективна форми) і приватна власність не є рівноправними. Приватний капітал (у тому числі іноземні інвестиції) розглядається як нижча форма організації виробництва, і держава здійснює контроль за ним [ 8, c. 109].

Іще у 1982 році на XII зїзді КПК проголосили, що соціалістична модернізація відбуватиметься в три етапи: до 2000 року буде в 4 рази збільшено валову продукцію промисловості та сільського господарства, до 2021-го (до 100-ліття КПК) Китай досягне рівня середньорозвиненої країни у світовому рейтингу, до 2049-го (100-ліття КНР) країна має перетворитися на сучасну (вочевидь, за еталоном 1980-х років) високорозвинену державу. І не капіталістичну, а соціалістичну [10].

У світовій економічній і політичній науці давно використовується термін «китайське диво». З початку реформ 1978 року по 2006 рік ВВП у країні зріс у 12 разів (четверте місце у світі після США, Японії та Німеччини). За ці роки до китайської економіки залучено понад 600 млрд. доларів прямих іноземних інвестицій [ 6, c, 52 ].

Закріплюючи засади чинної бюрократично-авторитарної політичної системи, Конституція Китаю встановлює:

- керівну роль КПК у суспільстві та державі;

- розуміння державної влади як демократичної диктатури народу під

керівництвом робітничого класу;

- широкий патріотичний Єдиний фронт (політичних сил), що об’єднує

різні партії та народні організації під керівництвом КПК;

- належність усієї повноти влади в державі знизу доверху зборам

народних представників[ 8, c.110].

Нове становище Китаю на початку XXI століття визначається дещо іншими, окрім суто соціалістичних, чинниками, але які все ще мають назву «соціалізму з китайською специфікою». Йдеться передусім про радикальну перебудову соціальної структури китайського суспільства, де головним напрямом суспільної трансформації виступає формування середнього класу, що постає як головний виробник, споживач і платник податків.

Варто підкреслити, що в Китаї дуже сильні багатовікові традиції. Форми їхнього прояву змінюються, але сутність зберігається. Достатньо згадати висловлювання засновника даосизму Лао-Цзи (VI ст. до н. е.), якого досі шанують у Китаї, а його погляди, викладені в «Книзі про Дао і де», вважають найавторитетнішим трактуванням суспільно-політичної думки, зокрема з питань влади. За словами Лао-Цзи, «найкращий правитель той, про кого народ знає лише те, що він існує. Дещо гірші ті правителі, кого народ любить і возвеличує. Гіршими є ті правителі, кого народ боїться, й найгірші ті, до яких він ставиться презирливо». І далі про психологію життя: «Дорогоцінні речі штовхають людину до скоєння злочину. Тому довершено мудрий намагається бути ситим, а не володіти гарними речами» . На практиці це означало запровадження зрівнялівки в усьому, що полегшувало розвиток китайського суспільства на початковому періоді соціалістичного будівництва. Але нині явним є соціальне розшарування, зумовлене розвитком ринкових відносин [ 10 ].

Політична система КНР, основні риси якої закріплюють в Конституції 1982 року, не тільки докорінно відрізняється від "західної" моделі демократії, а й ортодоксального соціалізму, в тому числі - радянського зразка. найважливішою особливістю конституційного механізму влади в КНР є керівництво державою і суспільством з боку Комуністичної партії Китаю (КПК). Фактичне зосередження влади центрі і на місцях в руках партійних структур (партійних комітетів і партійних функціонерів), що дозволяє охарактеризувати державу як партократичну. У той же час самі партійні органи безпосередньо не здійснюють державну владу, а прийняті ними рішення реалізуються через формально непартійні органи та організації, передусім через державні структури.

Особливістю організації вищої державної влади в Китаї є відсутність принципу поділу влади. Тут застосовується інший підхід: органами державної влади вважаються тільки представницькі інститути за типом Рад; їм належить уся повнота влади в державі. Крім того, предметно розрізняють вищі та місцеві органи державного управління (так, вищий орган загальної компетенції — це Уряд, а місцеві — виконавчі комітети зборів народних представників), органи суду і прокуратури [ 8, c. 110].

Верховним органом державної влади Китаю, що фактично виконує функції парламенту, є Всекитайські збори народних представників (ВЗНП). Вони обираються раз на п’ять років як однопалатний парламент, у складі якого повинно бути не більше трьох тисяч депутатів; засіданнями ВЗНП керує Президія сесії. При ВЗНП створюються галузеві комісії за найважливішими сферами життя суспільства. Відповідно до Конституції 1982 р. (з поправками 1993 р.), ВЗНП мають широкі повноваження: видають закони; обирають інші вищі органи держави і вищих посадових осіб; затверджують плани соціально-економічного розвитку, державний бюджеті звіти про його виконання; вирішують питання війни і миру тощо.

Глава держави — Голова Китайської Народної Республіки, обирається парламентом на п’ять років, але не більше ніж на два строки поспіль. У політичному сенсі — це «слабкий президент», оскільки він здійснює основні повноваження глави держави лише за рішенням ВЗНП чи його Постійного комітету. Фактично його функції зводяться до представницьких, нагородних чи до видання актів та указів церемоніального характеру, якими лише оформлюються рішення ВЗНП. Повноваження Голови КНР обмежені також тим, що всі найважливіші рішення ухвалюються центральними органами Компартії Китаю [8, c. 111]

Правові засади судової системи КНР закріплено ст. ст. 123–128 Конституції і Законом КНР 1979 р. про організацію народних судів. До загальних судових органів належать — Верховний народний суд, який є вищих судовим органом і здійснює нагляд за діяльністю місцевих і спеціальних народних судів; спеціальними також вважаються військові суди (проте спеціальних адміністративних судів у Китаї не існує). В 1993 р. у зв’язку з активізацією ринку, підприємництва і господарської діяльності в країні було створено арбітражні суди та арбітражні комісії з трудових спорів(від повіту і нижче). Судді обираються чи призначаються на посаду народними зборами відповідного рівня не більш ніж на два п’ятирічних строки.

Нагляд за законністю в КНР формально покладено на органи народної прокуратури: Верховна прокуратура, місцеві народні, військові та інші спеціалізовані прокуратури. Ця система побудована на принципах суворої ієрархії та спеціалізації, жорстко залежить від вищих урядових структур і організаційно відділена від судів. Генеральний прокурор призначається ВЗНП, члени Верховної народної прокуратури — їх Постійним комітетом, а прокурори на місцях — Генеральним прокурором [ 8, c.112]

Закріплення в політичній системі КНР керівної ролі Комуністичної партії Китаю означає, що остання не може бути усунута від влади шляхом виборів, наприклад, чи іншими демократичними процедурами без зміни Конституції і при збереженні чинного політичного режиму.

У Китаї також діють інші політичні партії, що об’єднують представників різних верств суспільства, а іноді й осіб певних професій. Це Робітничо-селянська демократична партія, яка традиційно об’єднує працівників медичної сфери; партія Революційний комітет гоміньдана (крило, що з часів громадянських війн пішло на співробітництво з комуністами); партії нового періоду розвитку, що представляють інтереси соціальних верств ринкової орієнтації: Асоціація сприяння демократії; Демократична ліга; Партія прагнення до справедливості (Чжігундан); Товариство Цзюсянь (Товариство третього вересня); Ліга демократичної автономії Тайваню; Всекитайська асоціація промисловців і торговців (теж вважається партією); зрештою, позиціонує себе й нелегальна організація під назвою Демократична партія (позасистемна опозиція)[ 8, 112]

Відповідно до статутів цих партій всі вони в даний час називаються "партіями, які беруть участь у політичному житті ", що здійснюють свою діяльність під керівництвом КПК, яку безумовно визнають. Слід зазначити, що склалася в Китаї так звана "система багатопартійного співробітництва та демократичних консультацій "під керівництвом КПК суттєво відрізняється від існуючих в інших країнах багатопартійних систем насамперед тим, що вона згідно з офіційними китайськими трактуваннями складалася історично , має глибокі традиції і історичні корені, відображає особливості політичної системи КНР, де некомуністичні партії виступають не як опозиційні, а "дружні" по відношенню до КПК партії. Певну самостійність проявляють ці партії в справі розвитку економіки, науки і техніки, охорони здоров'я, освіти і культури. Важлива роль від-водиться цим партіям у налагодженні тісних багатосторонніх (в тому числі й економічних) контактів з етнічними китайцями, проживають за кордоном (хуацяо), в роботі з реемігрантів, а також у реалізації політичного курсу КНР на мирне воз’єднання з Тайванем на принципах "одна держава - дві системи ". Іншою важливою особливістю партійної системи Китаю є допустимість подвійного членства у політичних партіях [ 9, c. 615].

У партійній системі Китаю здійснюється «концепція єдності» громадських рухів і організацій, а поправки до Конституції, прийняті в 1993 р., передбачають «багатопартійне співробітництво» і «демократичні консультації» між політичними організаціями. Відповідно до цього демократичні партії визнають керівну роль КПК в державі і суспільстві. До того ж, сукупна чисельність і соціально-політичний вплив усіх цих партій є незрівнянно меншим за КПК. Реально діють лише центральні органи цих партій [ 8, c.113].

Крім політичних партій важливою ланкою політичної системи КНР є масові громадські чи "народні" організації, загальне число яких в даний час близько 2 тис. Найбільш численними і значимими є: Комуністічний союз молоді Китаю, Всекитайська федерація профспілок , Всекитайська федерація жінок, Всекитайська федерація молоді, Всекитайська асоціація промисловців і торговців, Китайська асоціація діячів науки і техніки, Всекитайська асоціація співвітчизників-тайванців, Всекитайська ассоціація реемігрантів, різні організації дружби з іноземними країнами. Так само як і некомуністичні демократичніі партії, народні організації, діючи під керівництвом КПК, слугують важливим інструментом проведення політики компартії серед різних соціальних верств і груп китайського населення [ 9, c. 615 ]

Таким чином, використовуючи відому класифікацію Дж. Сарторі, можна стверджувати, що в сучасному Китаї склалася гегемоністська партійна система. Невипадково в країні створена і діє особливо могутня суспільно-політична організація — Єдиний фронт різних партій і громадських організацій, керівництво яким здійснюється через КПК. У політичну систему Китаю як наслідок сучасної модернізації вбудовано три інститути представницької і безпосередньої демократії: вибори, відкликання депутата і референдум, але їх реалізація на практиці не є рівнозначною [ 8, c. 113 ].

Зокрема, щодо виборчих прав, то там діють фактичні обмеження обмеження за політичною ознакою: по-перше, це стосується осіб, позбавлених політичних прав, так званих «контрреволюційних елементів», що вчинили злочини проти революції; по-друге, міське населення має переваги перед сільським під час виборів, що має забезпечувати керівну роль робітничого класу; по-третє, встановлено деякі переваги для національних меншин; крім того, закріплено право особливого представництва від армії.

Отже, проведені в Китаї реформи лише в незначній мірі торкнулися політичної системи, найважливіших інститутів влади, які в цілому існують у незмінному вигляді. реалізація стратегічного завдання КПК і держави - підтримка політичної стабільності в країні - вимагає, на думку офіціальних джерел, збереження основних інститутів політичної системи, і насамперед - провідної ролі КПК. І в перспективі вірогідна лише певна дозована демократизація в політичній сфері при консервації в основному всього існуючого політичного механізму з лише окремими його модифікаціями. Загалом можна стверджувати, що аналіз режиму політичної влади і державного устрою Китайської Народної Республіки дозволяє виявити виразну суперечність між економічною і політичною системами китайського суспільства: з одного боку, по-рівняно ліберальна економіка з елементами ринкового господарства обмежена лише державним регулюванням, а з другого — існує авторитарна (прокомуністичного зразка) бюрократична політична система з диктатом державної ідеології та керівною роллю Комуністичної партії Китаю.

Використовуючи підхід С. Хантінгтона стосовно розвитку традиційних суспільств, можна стверджувати, що найбільш помітними тенденціями політичної модернізації ХХ ст. в азіатських країнах, серед яких і Китай стали:

– «раціоналізація політичного життя» шляхом заміни або обмеження традиційних політичних, династичних, релігійних, етнокультурних інститутів єдиною світською політичною владою;

– поява інституту політичного плюралізму, становлення багатопартійності, запровадження технологій представництва в політиці та інше;

– поширення сучасних форм і способів політичної участі серед різних груп традиційних суспільств;

– істотне вдосконалення чинного законодавства, в тому числі виборчого, проведення реформ національних правових систем;

– зростання кількості політичних норм і традицій відповідно до вимог нового режиму влади або політичної системи.

Беззаперечно ці тенденції є доречними і у ХХІ ст., але слід врахувати ще один критерій- інформаційний вплив для аналізу Китаю на сучасному етапi

Сейчас Китайская Народная Республика - государство, которое занимает первое место в мире по численности населения (более 1,2 млрд граждан), третье - по размерам территории после России и Канады (9,6 млн кв. км) и второе - по объему ВВП (после США). Неотъемлемой частью Китая является остров Тайвань - территория, где сложилась иная политическая система [ 8, с. 109 ].

Политика КНР по отношению к Тайваню закрепляется в конституционных формулировках, определяющих Тайвань как "часть священной территории Китайской Народной Республики ". Воссоединение Тайваня с континентальной частью Китая определяется как важнейшая общенациональная задача , как "священный долг всего китайского народа ".

Важное место занимает закрепление основ внешней политики китайского государства (ибо "будущее Китая тесно связано с будущим всего мира ") и ее пяти основных принципов: взаимного уважения суверенитета и территориальной целостности, взаимного ненападения, невмешательства во внутренние дела друг друга, равенства и взаимной выгоды, мирного сосуществования. Вместе с тем Конституция отражает специфику внешней политики КНР как государства социалистического типа: Китай "... решительно выступает против империализма, гегемонизма и колонизации; укрепляет сотрудничество с народами различных стран мира; поддерживает справедливую борьбу угнетенных наций и развивающихся стран ... " Конституционное закрепление получила открытая внешнеэкономическая политика китайского государства, направленная на широкое привлечение иностранного капитала в экономику страны. В этой связи ст. 18 Конституции говорит о "разрешения" иностранным предприятиям и другим иностранным хозяйственным организациям вкладывать свои капиталы в китайскую экономику и осуществлять с китайскими предприятиями и другими хозяйственными организациями экономическое сотрудничество. В наше то время в Китае широко практикуется создание разного ного типа совместных предприятий с участием иностранных инвестиций, а также предприятий, основанных целиком на иностранном капитале. При этом гарантируется охрана и защита со стороны китайского государства законных прав и интересов как иностранных предприятий и других хозяйственных организаций, так и смешанных предприятий. Эта же глава Конституции содержит важные положения, касающиеся защиты законных прав и интересов иностранцев, находящихся в КНР, и о предоставлении политического убежища лицам, эмигрировал из-за политических убеждений (ст. 32) [9, c. 611]

Современный период определяется в Конституции Китая как «начальная стадия строительства социализма» (преамбула), а китайское общество как такое, что соответствует социалистическому строю. В то же время в ней говорится о «социализме с китайской спецификой», «социализм в модернизированном виде» (поправки к Конституции, принятые в 1993 г.). Конституция защищает социалистический характер политической системы и запрещает любым организациям нарушать основы этого политического строя. В Китае допускается многообразие форм собственности, но социалистическая (государственная и коллективная формы) и частная собственность не являются равноправными. Частный капитал (в том числе иностранные инвестиции) рассматривается как низшая форма организации производства, и государство осуществляет контроль за ним [ 8, c. 109].

Еще в 1982 году на XII съезде КПК провозгласили, что социалистическая модернизация пройдет в три этапа: до 2000 года будет в 4 раза увеличен валовую продукцию промышленности и сельского хозяйства, до 2021-го (к 100-летию УПК) Китай достигнет уровня середньорозвиненої страны в мировом рейтинге, до 2049-го (100-летие КНР) страна должна превратиться в современную (очевидно, за эталоном 1980-х годов) высокоразвитое государство. И не капиталистическую, а социалистическую [10].

В мировой экономической и политической науке давно используется термин «китайское чудо». С начала реформ 1978 года по 2006 год ВВП в стране вырос в 12 раз (четвертое место в мире после США, Японии и Германии). За эти годы к китайской экономики привлечено более 600 млрд. долларов прямых иностранных инвестиций [ 6, c 52 ].

Закрепляя основы действующей бюрократически-авторитарной политической системы, Конституция Китая устанавливает:

- руководящую роль КПК в обществе и государстве;

- понимание государственной власти как демократической диктатуры народа под

руководством рабочего класса;

- широкий патриотический Единый фронт (политических сил), что объединяет

различные партии и народные организации под руководством КПК;

- принадлежность всей полноты власти в государстве снизу доверху собранию

народных представителей[ 8, c.110].

Новое положение Китая в начале XXI века определяется несколько иными, кроме сугубо социалистических, факторам, но которые все еще имеют название «социализма с китайской спецификой». Речь идет прежде всего о радикальную перестройку социальной структуры китайского общества, где главным направлением общественной трансформации выступает формирование среднего класса, что предстает как главный производитель, потребитель и налогоплательщик.

Стоит подчеркнуть, что в Китае очень сильны многовековые традиции. Формы их проявления меняются, но суть сохраняется. Достаточно вспомнить высказывания основателя даосизма Лао-Цзы (VI в. до н. э.), которого до сих пор почитают в Китае, а его взгляды, изложенные в «Книге о Дао и дэ», считают самым авторитетным трактовкой общественно-политической мысли, в частности по вопросам власти. По словам Лао-Цзы, «лучший правитель тот, о ком народ знает лишь то, что он существует. Несколько хуже те правители, кого народ любит и возвышает. Хуже те правители, кого народ боится, и хуже те, к которым он относится презрительно». И далее о психологии жизни: «Драгоценные вещи толкают человека к совершению преступления. Поэтому совершенно мудрый старается быть сытым, а не владеть хорошими вещами» . На практике это означало введение уравниловки во всем, что облегчало развитие китайского общества на начальном периоде социалистического строительства. Но сейчас явным является социальное расслоение, обусловленное развитием рыночных отношений [ 10 ].

Политическая система КНР, основные черты которой закрепляют в Конституции 1982 года, не только в корне отличается от "западной" модели демократии, но и ортодоксального социализма, в том числе - советского образца. важнейшей особенностью конституционного механизма власти в КНР является руководство государством и обществом со стороны Коммунистической партии Китая (КПК). Фактическое сосредоточение власти в центре и на местах в руках партийных структур (партийных комитетов и партийных функционеров), что позволяет охарактеризовать государство как партократичну. В то же время сами партийные органы непосредственно не осуществляют государственную власть, а принятые ими решения реализуются через формально непартийные органы и организации, прежде всего через государственные структуры.

Особенностью организации высшей государственной власти в Китае является отсутствие принципа разделения властей. Здесь применяется другой подход: органами государственной власти считаются только представительские институты по типу Советов; им принадлежит вся полнота власти в государстве. Кроме того, предметно различают высшие и местные органы государственного управления (так, высший орган общей компетенции - это Правительство, а местные - исполнительные комитеты собраний народных представителей), органы суда и прокуратуры [ 8, c. 110].

Верховным органом государственной власти Китая, что фактически выполняет функции парламента, является Всекитайское собрание народных представителей (ВСНП). Они избираются раз в пять лет как однопалатный парламент, в составе которого должно быть не более трех тысяч депутатов; заседаниями ВСНП руководит Президиум сессии. При ВСНП создаются отраслевые комиссии за важнейшими сферами жизни общества. Согласно Конституции 1982 г. (с поправками 1993 г.), ВСНП имеют широкие полномочия: издают законы; выбирают другие высшие органы государства и высших должностных лиц; утверждают планы социально-экономического развития, государственный бюджете отчеты о его исполнении; решают вопросы войны и мира и т.д.

Глава государства - Председатель Китайской Народной Республики, избирается парламентом на пять лет, но не более чем на два срока подряд. В политическом смысле - это «слабый президент», поскольку он осуществляет основные полномочия главы государства только по решению ВСНП или его Постоянного комитета. Фактически его функции сводятся к представительским, наградных или до издания актов и указов церемониального характера, которыми оформляются только решения ВСНП. Полномочия Председателя КНР ограничены также тем, что все важнейшие решения принимаются центральными органами Компартии Китая [8, c. 111]

Правовые основы судебной системы КНР закреплено ст. ст. 123-128 Конституции и Законом КНР 1979 г. об организации народных судов. К общим судебным органам относятся - Верховный народный суд, который является высшим судебным органом и осуществляет надзор за деятельностью местных и специальных народных судов; специальными считаются военные суды (однако специальных административных судов в Китае не существует). В 1993 г. в связи с активизацией рынка, предпринимательства и хозяйственной деятельности в стране были созданы арбитражные суды и арбитражные комиссии по трудовым спорам(от уезда и ниже). Судьи избираются или назначаются на должность народным собранием соответствующего уровня не более чем на два пятилетних срока.

Надзор за законностью в КНР формально возложена на органы народной прокуратуры: Верховная прокуратура, местные народные, военные и иные специализированные прокуратуры. Эта система построена на принципах строгой иерархии и специализации, жестко зависит от высших правительственных структур и организационно отделена от судов. Генеральный прокурор назначается ВСНП, члены Верховной народной прокуратуры - их Постоянным комитетом, а прокуроры на местах - Генеральным прокурором [ 8, c.112]

Закрепление в политической системе КНР руководящей роли Коммунистической партии Китая означает, что последняя не может быть отстранена от власти путем выборов, например, или другими демократическими процедурами без изменения Конституции и при сохранении действующего политического режима.

В Китае также действуют другие политические партии, объединяющие представителей различных слоев общества, а иногда и лиц определенных профессий. Это Рабоче-крестьянская демократическая партия, которая традиционно объединяет работников медицинской сферы; партия Революционный комитет гоминьдана (крыло, что со времен гражданских войн пошло на сотрудничество с коммунистами); партии нового периода развития, представляют интересы социальных слоев рыночной ориентации: Ассоциация содействия демократии; Демократическая лига; Партия стремления к справедливости (Чжигундан); Общество Цзюсянь (Общество третьего сентября); Лига демократической автономии Тайваня; Всекитайская ассоциация промышленников и торговцев (тоже считается партией); в конце концов, позиционирует себя и нелегальная организация под названием Демократическая партия (внесистемная оппозиция)[ 8, 112]

В соответствии с уставами этих партий все они в настоящее время называются "партиями, которые принимают участие в политической жизни ", осуществляющих свою деятельность под руководством КПК, которую безусловно признают. Следует отметить, что сложившаяся в Китае так называемая "система многопартийного сотрудничества и демократических консультаций под руководством КПК существенно отличается от существующих в других странах многопартийных систем прежде всего тем, что она согласно с официальными китайскими трактовками складывалась исторически , имеет глубокие традиции и исторические корни, отражает особенности политической системы КНР, где некоммунистические партии выступают не как оппозиционные, а "дружественные" по отношению к УПК партии. Определенную самостоятельность проявляют эти партии в деле развития экономики, науки и техники, здравоохранения, образования и культуры. Важная роль от-водится этим партиям в налаживании тесных многосторонних (в том числе и экономических) контактов с этническими китайцами, проживающими за рубежом (хуацяо), в работе с реэмигрантов, а также в реализации политического курса КНР на мирное воссоединение с Тайванем на принципах "одно государство - две системы ". Другой важной особенностью партийной системы Китая является допустимость двойного членства в политических партиях [ 9, c. 615].

В партийной системе Китая осуществляется «концепция единства» общественных движений и организаций, а поправки к Конституции, принятые в 1993 г., предусматривают «многопартийное сотрудничество» и «демократические консультации» между политическими организациями. Согласно этому демократические партии признают руководящую роль КПК в государстве и обществе. К тому же, совокупная численность и социально-политическое влияние всех этих партий является несоизмеримо меньшим по УПК. Реально действуют только центральные органы этих партий [ 8, c.113].

Кроме политических партий важным звеном политической системы КНР являются массовые общественные или "народные" организации, общее число которых в настоящее время около 2 тыс. Наиболее многочисленными и значимыми являются: Комуністічний союз молодежи Китая, Всекитайская федерация профсоюзов , Всекитайская федерация женщин, Всекитайская федерация молодежи, Всекитайская ассоциация промышленников и торговцев, Китайская ассоциация деятелей науки и техники, Всекитайская ассоциация соотечественников-тайваньцев, Всекитайская ассоциация реэмигрантов, различные организации дружбы с зарубежными странами. Так же как и некоммунистические демократичніі партии, народные организации, действуя под руководством КПК, служат важным инструментом проведения политики компартии среди различных социальных слоев и групп китайского населения [ 9, c. 615 ]

Таким образом, используя известную классификацию Дж. Сартори, можно утверждать, что в современном Китае сложилась гегемоністська партийная система. Неслучайно в стране создана и действует особенно мощная общественно-политическая организация - Единый фронт различных партий и общественных организаций, руководство которым осуществляется через КПК. В политическую систему Китая как следствие современной модернизации встроено три институты представительной и непосредственной демократии: выборы, отзыв депутата и референдум, но их реализация на практике не является равнозначной [ 8, c. 113 ].

В частности, относительно избирательных прав, то там действуют фактические ограничения ограничения по политическому признаку: во-первых, это касается лиц, лишенных политических прав, так называемых «контрреволюционных элементов», которые совершили преступления против революции; во-вторых, городское население имеет преимущества перед сельским во время выборов, что должно обеспечивать руководящую роль рабочего класса; в-третьих, установлены некоторые преимущества для национальных меньшинств; кроме того, закреплено право особого представительства от армии.

Следовательно, проводимые в Китае реформы лишь в незначительной степени коснулись политической системы, важнейших институтов власти, которые в целом существуют в неизменном виде. реализация стратегической задачи КПК и государства - поддержание политической стабильности в стране - требует, по мнению официальных источников, сохранение основных институтов политической системы, и прежде всего - ведущей роли КПК. И в перспективе вероятна лишь определенная дозированная демократизация в политической сфере при консервации в основном всего существующего политического механизма с отдельными его модификациями. В целом можно утверждать, что анализ режима политической власти и государственного строя Китайской Народной Республики позволяет выявить отчетливую противоречие между экономической и политической системами китайского общества: с одной стороны, по-рівняно либеральная экономика с элементами рыночного хозяйства ограничена государственным регулированием, а с другой - существует авторитарная (прокоммунистического образца) бюрократическая политическая система с диктатом государственной идеологии и руководящей ролью Коммунистической партии Китая.

Используя подход С. Хантингтона относительно развития традиционных обществ, можно утверждать, что наиболее заметными тенденциями политической модернизации ХХ в. в азиатских странах, среди которых и Китай стали:

- «рационализация политической жизни» путем замены или ограничения традиционных политических, династических, религиозных, этнокультурных институтов единственной светской политической властью;

- появление института политического плюрализма, становления многопартийности, внедрение технологий представительства в политике и прочее;

- распространение современных форм и способов политического участия среди разных групп традиционных обществ;

- существенное совершенствование действующего законодательства, в том числе избирательного, проведения реформ национальных правовых систем;

- рост количества политических норм и традиций в соответствии с требованиями нового режима власти или политической системы.

Безусловно, эти тенденции являются уместными и в ХХІ ст., но следует учесть еще один критерий - информационное воздействие для анализа Китая на современном этапе

Особенности политического развития древнего китая | Описание курса | Роль государственных СМИ в политической системе КНР